Хмара

Наче ковдра волохата, згори впала хмара,
Морок на шматки подертий, пливе як примара.
Розповзлася по долині туманом вологим,
Заступивши кольори сірим та убогим.
Починає вже здаватись у тім сірім світі,
Що немає сонця, неба і яскравих квітів.
Що панує тільки сіре. І розум звикає,
Навіть думка про яскраве поволі зникає.
Всеохопний сірий морок. Як в такому жити?
Як по - сірому кохати, як тоді творити?
Як розкрити свою душу щиро та яскраво?
Як нічого вже немає, є лише уява.
І в уяві виростає - що маєм робити?
Як позбавитись гори, що тримає вітер?
Вітер б'ється наче в стіну, весь час без упину,
І не може він пробитись у сіру долину. 
Як гуртом, наляжем, браття, то звернемо гори,
Свіжий вітер віднесе сірий морок в море,
І прийде яскраве свято, у чудову днину,
Розмаїття кольорів оновить родину...

Але в когось навіт радість поволі зникає,
Бо все сірим було звичним, а колір лякає,
В них ніяк не не може розум сприйняти незнане,
Тягнеться назад у звичне, хай навіть погане.
Бо така людська природа... Ницість. страх, зневіра,
Збитись в стадо, та чекати пастуха чи звіра,
Бачить тільки все найгірше і на сонці плями
І шукати сенс життя із темної ями

Це єдина перепона, вона нездоланна,
Легше вже змінити світ ніж мозок барана.

Як зливаються всі ріки

Як зливаються всі ріки у велике море,
Так зливаються всі біди у велике горе.
Смерть збирає свій врожай так що кров холоне,
І велике синє море вже від сліз солоне.
Смерть косу свою здіймає в сутінках кривавих
І вона не розбирає правих і не правих.
Бо засліплена Війною, тож все мусить вмерти.
Ріки сліз течуть і крові в володіннях Смерті.
Хто ж Війну сюди покликав, Смерть привів до хати?
Сам ховається в підвалі бо страшно вмирати?
Хто ж та наволоч проклята? Москальське поріддя!!!
Що жило у нашій хаті, приблудне безріддя.
Тож воно в лиху годину в спину ніж встромило, 
Кров'ю хату залило та ще й підпалило..
І тепер весь світ побачив: Москаль не людина!!!
Це потвора і худоба, скажена тварина!
Що бажає тільки крові, тільки грабувати,
Треба гнати його з хати, а краще - вбивати.
Вірю я: ми Смерть відвернем, позбудемся лиха,
Хай іде і косить тих, хто її покликав.
Москалів і холуїв, там є що збирати, 
На собі нехай почують: як воно - вмирати.
Хай Московія здригнеться у страшенних муках,
У власній крові захлинеться скажена тварюка.
Смерть збере криваву жатву. Їм не варто жити.
Щоб не було кому війни в сусідів робити.
Ну а нам дітей ростити, міста будувати,
І позбавитись нарешті скаженої вати!!!

Ю. Брайтон

Були вільні ми завжди

Були вільні ми завжди, ми ярма не знали,
Ми при зброї і в сідлі волю здобували.
І князів і гетьманів обирали люди,
Тож не було в нас царів, не було й не буде.

Як це бісить москалів з їхніми царями,
І хазяїв, і рабів разом з холуями.
Підневільних і дурних, підлих і продажних,
Злих, голодних жебраків і злиднів поважних.

Бо вони свою тюрму волею вважають 
І давно самі себе в ній охороняють.
Тягнуть у тюрму усіх, хто не зміг повстати,
І зухвалою брехнею хочуть показати,

Як своє велике благо, як високу мрію,
Бо найвища воля в них це ланцюг на шию.
От тому в лихі години ми затяті й вперті,
Бо для вільної людини рабство гірше смерті.

Ю. Брайтон

Кулеметна стрічка вплетена в косу

Кулеметна стрічка вплетена в косу.
Ой, люблю Марічка я твою красу.
Солодко цілує і вуста як мед
Як тобі пасує новий кулемет.

А посеред поля, де струмок біжить,
Рівними рядками колорад лежить
Москалі, буряти, інша кацапня,
Ніжний мій каратель, хунточка моя.

В клуні є гармата й купонька гранат, 
За млином в стодолі заховався "Град",
Догоряють танки посеред полів, 
Чому вишиванки бісять москалів...?

Кулемет гарячий б'ється у руках,
Мій садок вишневий порохом пропах.
А під окупантом хай горить земля.
Хочеш миру в хаті - забий москаля!

З ночі до світанку ми не знаєм сну,
Топчем цю поганку "рузькую весну"
У руках дівочих смерть москальская,
Лагідний укропчик, хунточка моя.

А над степом пісня наша лине,

Хто з мечем до нас прийде, від меча загине!

Ю. Брайтон

Вишивали вишиванку

Вишивали вишиванку червоним і чорним,
І завжди воно здавалось чимось неповторним.
В кожнім хрестику є віра і частинка волі,
Візерунки, візерунки, наче голос долі. 
Вишивали та співали дівчата з любов'ю.
На війні нам вишивають землею і кров'ю.
Також чорним і червоним, журба і кохання,
Наче відчай і надія, сум і сподівання. 
Як життя і смерть, як серце за рідними крає,
Наче мамина рука душу зігріває,
Як кохана притулилась, ніби звістка з дому,
Долетіла і зігріла у краю чужому. 
Наче часточка з глибин прадавньої слави,
Роду - племені мого, моєї держави.

Ю. Брайтон

Заблукали москалики

Заблукали москалики у степу чужому,
Не повернуться ніколи до власного дому.
Заблукали та й пропали, як зірване листя.
Кожен з них землі чужої досхочу наївся.

І горіли вони в танках, горіли в Камазах,
Хто одразу помирав, а хто не одразу.
Але всіх єднає доля, в них вона єдина.
Ворогів у черноземи вкладе Україна.

Україна - вічний цвинтар "володарів світу"
Тут їх у п'ятсот шарів у землі зарито.
І лежать одне на однім гуни і хозари,
Готи, половці, османи, монголи, татари,

Ті, що стали москалями й назву Русь украли,
Хоча кілька сотень літ з Руссю воювали.
Воювали і тікали, знову воювали,
Трупами чужинськими степи застеляли. 

І обнялися навіки католик з буддистом,
Іудей і мусульманин, бабтист із чекістом.
Всіх, кого тут довелося у землю зарити,
Україні довелося усіх помирити.

А як піде українець свій город копати,
То змішаються в землі якути, буряти,
Голодранці москалі, всі злидні Росії.
Українець на усіх свій укроп посіє.

Ю. Брайтон

Зажурилась Україна

Зажурилась Україна від краю до краю,
Кращі діти за неї життя покладають.
Віддають усе, що мають і кров до краплини,
За сім'ю свою, за землю, за волю Вкраїни.

А позаду чорна зрада тихо виповзає,
І отрутою своєю у душі вливає
Страх, зневіру і ненависть до усього свого,
І тихенько відкриває ворогу дорогу.

І не буде вже прощення ні брату ні свату,
Що покликали ординців у затишну хату,
Яка стала пусткою, жахлива руїна
Що ці нелюди зробили з тобою, Вкраїна?

Хто вбивав і катував разом з москалями,
Ляже із ординським падлом до одної ями,
І кілок осиковий забити щосили,
Щоб ця нечисть не змогла вилізти з могили.

Ми вшануємо героїв і живих і мертвих,
Що перемогли в двобої у самої смерті.
Буде свято Перемоги, вільная держава!
Слава, слава всім героям, Україні слава!!!

Юра Брайтон

Зрада.

Уявіть, що ми перемогли.

Чарівна мить, кінець усій борні, і Перемога нас чекає зранку,
Час святкувати, а для когось ні - один одному вчепиться в горлянку
Бо святкування  - не кінець війни, а це лиш час щоби ділити владу
Де два пани там є три гетьмани і хтось із них готовий вже на зраду.
Таким був кожний другий, хоч і знав, що тридцять срібняків прокляті гроші...
І зрадник зрадника за зраду проклинав, бо грошей завжди менше ніж охочих.
Як можна було так продати все, щоб лиш на мить приміряти корону?
І знов назад в лайно. Оце і все... і потім бути проклятим до скону.
От так вони продали і себе. Хто купував, напевне реготали,
Коли на тих, хто жадібно гребе, ярмо чужинське міцно натягали.
А потім запрягали у вози і батогами гнали без упину.
І ті везли, з останніх сил везли кремлівськую чуму на Україну.
І раптом все! Скінчилася війна, країна знов приводиться до ладу
Але дарма радієм ми, дарма, бо наволоч знов пхається у владу.
У них там друзі, родичі, куми, вони знайдуть тих, хто прикриє спину.
Якщо їх тут не закопаєм ми, вони знайдуть кому продати Україну.

                                                            Ю. Брайтон

Йде війна

Йде війна, важкою кров'ю дістається воля,
Що ж панове - козаченьки така наша доля.
Кличе ненька - Україна її захистити,
Бо не може рідна мати у неволі жити.

Хоче наволоч ординська нею володіти, 
Щоб навік рабами стали її вільні діти.
Щоб в ярмі вони родились, у ярмі вмирали,
Та своїми діточками Орду годували.

Щоби їх в ординську віру потім навертати,
Щоб вони допомагали мати катувати. 
Та вже годі! Руки вільних тягнуться до зброї,
Л'ється, л'ється кров ворожа в лютому двобої.

Бо за нами свята правда, з нами дух козацький,
До кривавої, до помсти поклик гайдамацький
І не буде вже прощення за роки знущання,
За усі невинні жертви, за усі страждання.

За криваву ціну волі і за кров героїв,
Сплатиш ти за все, ординцю, тяжкою бідою,
У своїй, у власній хаті, сльозами і кров'ю,
Захлинешся в "русськім мирі"  "братньою любов'ю".

Ю. Брайтон

Марш патріотів

За честь і за волю, за кращую долю
Покликала рідна земля,
Хай краще загину за неньку Вкраїну,
Ніж буду рабом москаля.

До світлого раю рабів не пускають.
Тож, браття, скидайте ярмо!
Ми кров'ю свободу свою здобували -
І ми її не віддамо!

Ми - діти народу, козацького роду,
І правда, що йде крізь віки,
Ми рідну землю прикрили собою,
Як наші діди і батьки!

Одна наша доля і наша держава,
І прапор, і те, хто ми є,
І княжий тризуб, і козацька слава
Нам сили в бою додає!

Ми є Україна, велика родина!
Карпати і Крим, і Донбас,
Від Сяну до Дону залізним кордоном,
Завжди захищаємо вас!

Юра Брайтон

Мова

Рідна мова, бідна мова, суржиком побита,
Спотворена москалями, дурнями розмита,
Розібрана на шматочки позбавлені змісту,
І зібрані знов до купи без сенсу, без хисту.
Так щоби зі світу зжити, щоб цурались знову
У абсурд возведену, скалічену мову.
Щоби довести усім що вона нездала,
Що її ніколи навіть і не існувало,
Що це взагалі не мова а непорозуміння,
І нікому не потрібне як мертве насіння,
Що давним-давно померло і час все забути...
Бо існує краща мова - з Московії чути.

Але якось всі забули, чи не хочуть знати,
Що "російська" це був суржик щоби об'єднати,
Дикі племена ординців, Київ став навчати,
І на суржику для них книжки друкувати,
Та не вдалося одно - людей з них зробити,
А тепер тим суржиком хочуть мову вбити?
Прадавнюю свою мати? Їм то звично буде
Ненавидіти всіх, хто їх вивів в люди.

А у нас  - ми пам'ятаєм в чому наша слава
Українська то є руська мова Ярослава - 
Наймудрішого з князів й гетьмана Богдана,
І Шевченка, і Франка, І Сірка Івана,
Мову безліч поколінь, через лихоліття,
Пронесли і зберегли крізь тисячоліття.

Молитва

Боже, дай мені дожити до тої хвилини,
Коли здохне вже останній ворог України.
І коли уздовж кордонів замовкнуть гармати,
І коли не треба буде іти помирати,
За одвічне своє право жити в своїй хаті.
Щоб не пхалися до неї москалі пихаті,
Ті, що звалися "братами" та в часи навали
На хресті своєї віри інших розпинали.
Бо кривава їхня віра у своїх тиранів...
Боже, дай мені побачить як помре останній!
У безсилій своїй люті, у кривавій піні...
Лиш тоді настане спокій у моїй країні.
А як здохнуть вороги, то разом з хазяями,
Хай здихають холуї і усіх до ями.
І запроданців туди, без зайвої шкоди.
Хай напишуть на усіх - то біовідходи.
Бо були такі в житті, такі ж після смерти.
Хочу бачити оце і щасливим вмерти.

Ю. Брайтон

Навала.

Знову дзвони б'ють на сполох, ніч вогнем палала,
Знов прийшла з Дикого Поля ординська навала.
Йшли вбивати, грабувати, бити і палити,
Бо не можуть вже без того ординці прожити.
Щоб із когось не знущатись. Криваві забави, 
За собою залишають для чорної слави
Понівечені тіла, попіл, чорний вітер,
В мертвих матерях кричать вмираючі діти,
Бо не встигли народитись і смерть їх приймає
І немає вже нічого страшніше, немає,
Окрім помсти, що прикличуть як Янгола Смерті
Ненароджені іще і живі, і мертві,
Щоб спитати кров за кров і око за око,
Щоб забити всю орду у землю глибоко.
Щоб руїною лягла ординська столиця,
Щоб ніколи не змогла вона відродицця.
І на залишках в кремлі напишемо згодом:
"Прощавайте, москалі! Волю всім народам!!!"

Ю. Брайтон

Не чубіться козаченьки

Не чубіться козаченьки, зараз не до того,
Треба боронити неньку від ординця злого.
Бо ординець запанує там де розбрат сіє,
А ви втратите країну і свою надію.

Знову хтось помре в неволі, а хтось на чужині,
І криваву пустку зробить Орда в Україні.
Схаменіться, обніміться, хай Бог помагає.
Україна в нас одна, іншої немає…

Юра Брайтон

Нові яничари

Заступали край віконця, та й чорнії хмари,
Налітали зо схід сонця нові яничари.
Яничари, що не знають ні батька ні мати, 
Що за мідний гріш і брата ладні розпинати.

Яничари що не мають ні чести ні віри, 
Бо зростили їх в любові до своєї щкіри,
Яничари, що цурались і рідного слова, 
Бо їм в душу лиш запала та чужинська мова.

Яничари народившись в чужинськім полоні,
Проміняли ятагани на книжки червоні
І чужинський Бог щасливий: хтоб ще міг так взяти,
Пов'язати рідну мати й люто катувати.

А ви дивитесь убогі й своїми руками
Годуєте тих хто вас жене канчуками
До світлго свого раю і радіє з того,
Що ви своїми кістками стелите дорогу.

Годі спати мій народе, розтуляй повіки.
Якщо зараз не повстанеш то заснеш навіки..

Ю. Брайтон. 1985 рік. Львів.

Ой, поїхали буряти

Ой, поїхали буряти Донбас визволяти,
Від страшних укрофашистів, від укропів клятих.
Повні голови у них наркоти і вати,
Посідали на Камази і гей, воювати...

Полишали сім'ї, хати, маленькії діти,
Але поки воювали все встигло згоріти.
Вигорів там цілий край дощенту і зразу.
Боги Карми так помстились за смерті Донбасу.

Ну а потім межи очі куля залетіла
І лежить в чужому морзі морожене тіло.
Та нема кому із морга бурята забрати. 
Залишився тільки попіл від сім'ї та хати.

Навіть родичів найближніх трупи обгоріли.
Нащо ж було собі карму псувати, дебіли?
От вся слава - як худобу в ямі закопають,
А укропи вже на інших вояків чекають...

Ю. Брайтон

Ой, у полі три дороги

Ой, у полі три дороги, ведуть від криниці
Приходи у чисте поле водиці напиться.
Обери собі дорогу, обери розумно,
Щоб не дорікав ніколи що пішов бездумно.

Перший битий шлях веде до слави і грошей,
Він міняє назавжди всіх людей хороших.
Десь там слава і багатство на шляху чекає,
І що зміниться у них ніхто то не знає.

Другий битий шлях веде до сили і влади,
Є на тому шляху свої визначні принади.
Там гетманські булави і багаті шати,
Хто згадає  - що за них він в дорозі втратив?

Третій шлях зарослий зовсім у траві згубився,
Честь і розум мало кому в світі знадобився.
Але той, хто обирає цю важку дорогу
Знає що ніщо на світі не варто без нього.

Ю. Брайтон

Потвора

Хижа і лиха потвора з далекого краю
Сидить в башті над рікою, на світ поглядає.
А в занедбаному краї населення з вати,
Будувати щось не вміють, тільки грабувати.
Грабувати та вбивати, усе руйнувати,
за жінок і діточок вояків сховати.

А потвора та глузує - сильний значить правий
І лишає слід страшний, страшний та кривавий.
Та нема вже тої сили й колишньої слави,
Безіменні є могили, каліки, шакали.
У чужій землі без ліку, як сміття зарите,
Прокльонами всіх народів, ганьбою покрите.

Але вірю, час настане і здригнуться гори,
Свіжий вітер з України змете вату в море
І розкриються могили всіх, хто прийняв муки
І простягнуть до потвори мерці свої руки
І потягнуть вниз щоб вічно рвати на частини,
Хай це буде страшна помста за долю Вкраїни.

Юра Брайтон.

Сон

Наче сон упав на очі, страшний до нестями,
Бачив я за краєм ночі обрій між світами.
Далі страхітлива пустка, в ній Ніщо ширяє,
Попіл спалених надій вітер розмітає 
І несе у чорну прірву. Ні смутку, ні болю,
Тільки страх, що воно тягне мене за собою.
А з пітьми виходить постать ще чорніше ночі, 
Розкриває чорні крила і червоні очі.
Його голос страшно так в голові лунає,
Ніби хвилю штормову скеля розбиває.
І здригається земля, і душа, і тіло,
Із якого та душа ледь не відлетіла...
Ніч шматує мою душу, витягнути хоче,
І надія помирає у обіймах ночі...
Тільки голос той жахливий в голові лунає,
Він погрожує, благає, ніби спокушає..
"Ти продай мені свою спустошену душу,
Я звільнить її від тебе, безсилого мушу,
Всеодно її ти втратиш, відправиш в нікуди,
І нащо вона тобі випалена буде?
Тож продай її, продай, дам срібло і злато,
Слави дам високої і років багато!
В ній нічого ж не лишилось крім болю і жалю,
Тож я роблю тобі благо, що її позбавлю...
Ти ж згадай, тобі напевне нема що згадати,
І душа твоя вже мертва, спробуй хоч продати."
Та згадалось, спалахнуло, щастям запалало,
Як тримав любов за руку і душа співала...
Спалах полум'ям розрізав серце тої ночі,
Опустились чорні крила, потьмяніли очі.
І зненацька страх пропав - "Нащо ти питаєш?
То візьми і забери, коли силу маєш..."
Тінь розвіялась, і голос страшний як з могили-
"Де любов іще жива, я не маю сили".
Я прокинувся досвіту, серце калатає,
В голові лунає голос і досі лякає.
Може сон, а може й ні, то ніхто не знає.
Але знаю що мене на світі тримає...

Цар з рабів

Цар з рабів, державу держить, хоч вона набридла,
Бо заліз по головах покірного бидла.
Він не може і на мить відійти від трону,
Бо опиниться в тюрмі до самого скону.

І в державі всі раби - з плебсу до еліти,
Стадо і що хоч роби - стригти чи доїти,
Шкіру здерти, грабувати, а можна стріляти,
Все одно його рабі будуть прославляти.

Бо не хочуть ці раби жодного закону,
Хочуть лиш своїх рабів і собі корону.
Без законів, щоб рабів з сусідів робити,
Грабувати і знущатись, бо сутність - бандити. 

Або навіть не бандити, а просто шакали,
Мародери, що до нитки усіх очищали,
І вбивали безпомічних, стріляли у спину,
Хто нарешті вже пристрелить цю скажену псину?

Цар бесчесний і плюгавий так бажає слави,
Що за неї втопить всіх у лайно криваве.
Трон поставлять на гроби і ніхто не проти, 
Вірні до кінця раби, віддані холопи.

Юра Брайтон

Як це сталось пане - брате?

 Як це сталось пане - брате, як дійшло до того
Що у власній хаті славим, ми чужого бога.
Що панують навкруги зради найчорніші,
Лізуть вгору не розумні, а лиш найспритніші.

І змагаються за владу то "коса", то "вила",
І чекаєм кожний день нового дебіла,
Що нам буде обіцяти рай під москалями,
Заведе нас манівцями  і далі, до ями...

А розумні - ті не хочуть лізти в це болото,
От і править нами завжди різная сволота.
Бо брехлива - найспритніша, а дурна - нахабна
І ніяка честь чи совість над ними не владна.

І вони як всемогутні, ніби феодали,
Свої статки на крові й сльозах здобували,
Відібравши гріш останній, як справжні тирани
Замінили нашу волю на свої кайдани.

Треба волю захищати, а з чого почати?
Може знов панів палити, на палі саджати?
Може голови та руки злодійські рубати?
Тож подумай пане - брате з чого починати...

Юра Брайтон.

Згадка про дитинство

Через поле йде стежинка, заросла травою,
Ну а далі там хатинка в гаю над водою.
Вже вросла по вікна в землю, у хащах згубилась,
Стріха мохом поросла, на бік похилилась.
А колись була велика, з високим порогом,
Бігав ти довкола неї дитям босоногим,
І вважав її палацем у своїй уяві,
О, земля дитячих мрій у казці яскравій!
Впасти в полі в дикі трави, розкинувши руки,
І дивитись як хмаринки затіняють луки,
Де буяє рута - м'ята, і пахне так п'янко,
Все у снах чарівно сяє повите серпанком.
Та з роками відлітає далеко за обрій,
Тільки згадка не згасає  - як то було добре.
Ніби й небо було вище, трава зеленіша,
Ніби зірки були нижче, повітря чистіше,
Ніби все було інакше, почуття сильніше,
Була мама молода і хліб  був смачніше...
Та нема вже ні дороги, ні тої стежини,
Вже ніколи не вернутись до тої хатини,
Від якої тільки згадка, світла як дитинство,
Що у сни твої приходить і легке и чисте,
І лишається лиш смуток, сумом серце крає,
Що у ті роки чудові вороття немає...

Джерело живої сили

          Поруч з нами є країна, що лежить на сході,
То недоімперія і тюрма народів,
Що сторіччями ненависть довкола ростила,
Зневажала, грабувала та кров'ю залила.

"Все твоє тепер моє" - голосно кричали, 
Мову, віру, навіть пам'ять скалічили, вкрали.
Ще почали українця братом називати,
Бо назвавши когось братом, легше грабувати.

І вони самі для себе збудували грати,
Намагались за ті грати цілий світ запхати,
Та важкою дуже кров'ю ми таки звільнились.
В тій тюрмі не зникли ми і не розчинились

Бо одне для них ніколи викрасти не сила,
Джерело живої сили, що нас породила, 
Що дає нам силу жити, творити, любити,
Й навіть у страшній безодні себе боронити. 

А вони без тої сили моляться на грати
Навіть зайвим хромосомам є час помирати
Помирати поступово, тихо по частинам,
Так, щоб не давати волі залежним країнам.

Першим помирає розум, творячи чудовиськ,
Потім серце, потім воля, помирає совість
І вони неначе зомбі ні живі ні мертві.
Із напівживої плоті провісники смерті.

Лізе, лізе у Україну ця зомбі навала,
До святого джерела, що сили давала.
Але наша жива сила лиш нас захищає.
Бо за нами наша воля і правда святая!

Ю. Брайтон

Верба

                                       

Хвиля б'є в високий берег, його підриває,
Вітер гне високу вербу, до долу згинає.
Раз за разом налітає і хоче зламати,
І здається вже немає сили стояти,
І зламається верба, та як вітер згасне,
Знов розігнеться вона струнка і прекрасна
Серед зламаних дерев вціліла єдина,
Схожа долею на неї моя Україна,

Що віками так стояла і кожна навала
Намагалася зламати та тільки згинала.
Та встоявши з кожним разом і знову, і знову,
Повертала свою віру, традицію, мову,
І усе своє єство, всю силу і волю,
Обираючи завжди свою власну долю.
І вистоїть сила мужніх, незламне служіння,
Кров героїв окропить їй вічне коріння.

І забракне в вітра сили...


Ю. Брайтон