Нові Боги, старі Боги

Жили на своїй землі, сповнені надії,
Та прийшли чужі боги і царі чужії.
Нові Боги на старих, геть були не схожі,
Там ми були Божі діти, стали раби Божі....
Нова віра нам явилась страшна і кривава,
І руїною лягла могутня держава.
З димом звіялись міста, златовусі Боги,
Що колодами пішли в Дніпрові пороги.
Там розбилась на друзки вся колишня слава,
Запалала Русь прадавня,  велика держава.
І у цьому лихолітті брат пішов на брата,
Щоб на чорному хресті Русь була розп'ята.
Щоб криваву жатву зняти мечами, хрестами,
І від краю аж до краю, встеливши кістками.
За чужу, жорстоку віру, жадаючу крові.
Посеред сирих могил звали до любові,
Та яка ж любов до ката цілого народу?
А по згарищах, кістках йде Орда зі сходу.
Щоб добити і спалити те, що залишилось,
І нема ким зупинити, Русь не відродилась...

От така то наша доля, знов одні надії,
Відступились старі Боги, а нові чужії.

Ой, дзвенять, дзвенять кайдани

Ой, дзвенять, дзвенять кайдани, тихий стогін лине,
Досі тягнуться страждання Неньки України.
Навіть пташка затихає у зеленім гаї,
Тяжкий дзвін доносить вітер, смуток серце крає,
Обдурили Неньку підлі, тихо волю вкрали,
І тепер її в кайданах рвуть чужі шакали.
Кров героїв витікає зі страшної рани.
Піднімайтесь, козаки, знімайте кайдани.
Бо в кайданах тільки руки, воля в них не скута,
Хай прийде до ворогів їх страшна спокута.

А коли в кайданах розум, то пропаще діло,
Бо немає вже людини, лиш слухняне тіло, 
Та бажання підкорятись в тіла нездоланне,
І полюбить згодом тіло ті свої кайдани,
І хазяїна свого - далекого ката,
Що уміє навіть дітям кайдани кувати.
Беручі слухняне стадо під свою опіку,
Щоб не вийшов вже ніхто до скону, довіку...
Та й навіщо їм та воля? Що з нею робити? 
Бо не можна з неї їсти і не можна пити,
І ніхто не нагодує і не обігріє,
Та й ніхто не допоможе, кинь марні надії..
І коли вмирає розум, ненависть зростає,
Вже до тих, хто ті кайдани скинути бажає.
Дай їм волю - будуть нових хазяїв шукати,
Волю неможливо дати, лиш завоювати.

Ю. Брайтон