Упир

Поміняли нам ординці попів на шаманів,
І змусили українців славити тиранів.
І молитись на ікони їхніх вурдалаків,
Упирів засушених, кривавих маніяків.

У ординській, у столиці, в склепі мармуровім,
Спить засушений упир, у кубі прозорім.
Той упир, весь білий світ з'їсти намагався. 
У людській крові гарячій кожен день купався.
І ведуть ординці діток на труп витріщатись,
В них окрім минулого, нема чим пишатись.
І вирує весь пустир зрана до смеркання,
Де засушений кумир, сухий як тараня.
Та жива його душа. Наче чорні крила
Аура його страшна всю Орду накрила.
І висмоктує життя. І це вже не люди.
Це вже зомбі і нічого людського не буде.
І вони немов чума, чи якась холєра,
Зовні схожі на людей - блазні Люципера.
Душі мертві вже давно, на радість тиранів.
Вже не проживе воно без своїх кайданів.
Може тільки пити кров, вбити, катувати,
І стоячи на мерцях на весь світ брехати,
Що бажає тільки миру. Голосно волати,
Руки у чужій крові за спину ховати.
Чорна слава упиря тихо, без упину,
Кожний день і кожний час знищує країну.

Щоб не було в нас біди і того прокляття,
Геть, подалі від Орди, Всі до зброї, браття!!!
                                 Ю. Брайтон.

Озирнувся навкруги

Озирнувся навкруги, десь біліє хата,
Кров і мертві вороги, і шабля щербата.
Чорні ворони над полем поволі кружляють,
Я лишаю їм поживу і вони це знають.
А хотілось просто жити, жито-хліб ростити,
У вишневому садочку щоб сміялись діти.
Щоб збиралась за столом велика родина,
Щоб нарешті відпочила Ненька - Україна,
Бо втомилась вже від крові. Але знов до хати
Лізе наволоч ординська хазяїв вбивати,
Бо для нього найсвятіше - вбивство і грабунок. 
Зроблю я тобі ординцю щирий подарунок,
Подарую тобі смерть...
  Ю. Брайтон