Ой, дзвенять, дзвенять кайдани

Ой, дзвенять, дзвенять кайдани, тихий стогін лине,
Досі тягнуться страждання Неньки України.
Навіть пташка затихає у зеленім гаї,
Тяжкий дзвін доносить вітер, смуток серце крає,
Обдурили Неньку підлі, тихо волю вкрали,
І тепер її в кайданах рвуть чужі шакали.
Кров героїв витікає зі страшної рани.
Піднімайтесь, козаки, знімайте кайдани.
Бо в кайданах тільки руки, воля в них не скута,
Хай прийде до ворогів їх страшна спокута.

А коли в кайданах розум, то пропаще діло,
Бо немає вже людини, лиш слухняне тіло, 
Та бажання підкорятись в тіла нездоланне,
І полюбить згодом тіло ті свої кайдани,
І хазяїна свого - далекого ката,
Що уміє навіть дітям кайдани кувати.
Беручі слухняне стадо під свою опіку,
Щоб не вийшов вже ніхто до скону, довіку...
Та й навіщо їм та воля? Що з нею робити? 
Бо не можна з неї їсти і не можна пити,
І ніхто не нагодує і не обігріє,
Та й ніхто не допоможе, кинь марні надії..
І коли вмирає розум, ненависть зростає,
Вже до тих, хто ті кайдани скинути бажає.
Дай їм волю - будуть нових хазяїв шукати,
Волю неможливо дати, лиш завоювати.

Ю. Брайтон