Боже, дай нам трохи миру

Боже, дай нам трохи миру, тихого, святого,
Щоби добре слово було вагоміше злого. 
Щоби розчинилась лють у палкій любові,
Щоби діти не вмирали у калюжах крові, 
Захистивши свою хату від злодія - ката. 
Щоб із димом завіялась голота проклята.
Щоб нарешті зброя змовкла, благодать явилась, 
Щоб Орда своєї крові досхочу напилась.
Ти пошли їм, Боже, кару, щоб вона пропала,
Щоб Московія нарешті навіки сконала,
У тяжких, кривавих муках - помста за Вкраїну,
Щоб Московія лягла в суцільну руїну.
Щоб з рабами, холуями, ханами, царями,
Вклалися нарешті разом до одної ями.
З ними - куплені Ордою криваві тирани, 
Світ нарешті залікує тяжкі свої рани, 
І настане тихий Рай...

Ю. Брайтон

Своя земля

На Богом даній нам землі, 
Ми радо будем всіх вітати,
Але не будуть москалі,
У моїй хаті керувати.
Ніхто вже зброї не складе,
Бо вдома помагають стіни,
І хто з мечем до нас прийде,
Той від меча тут і загине.

Твої очі як безодня

Твої очі як безодня, я в них поринаю,
То вони як буря в морі що нищить, вбиває,
То неначе світло Боже - мертвих підіймає,
І солодка ця тортура мені серце крає.

Теплий, як промінчик сонця, погляд твій коханий,
Нібито цілує душу, хоч клади до рани,
Наче зіронька небесна все життя осяє,
І немає вже нікого миліше, немає...

Нові Боги, старі Боги

Жили на своїй землі, сповнені надії,
Та прийшли чужі боги і царі чужії.
Нові Боги на старих, геть були не схожі,
Там ми були Божі діти, стали раби Божі....
Нова віра нам явилась страшна і кривава,
І руїною лягла могутня держава.
З димом звіялись міста, златовусі Боги,
Що колодами пішли в Дніпрові пороги.
Там розбилась на друзки вся колишня слава,
Запалала Русь прадавня,  велика держава.
І у цьому лихолітті брат пішов на брата,
Щоб на чорному хресті Русь була розп'ята.
Щоб криваву жатву зняти мечами, хрестами,
І від краю аж до краю, встеливши кістками.
За чужу, жорстоку віру, жадаючу крові.
Посеред сирих могил звали до любові,
Та яка ж любов до ката цілого народу?
А по згарищах, кістках йде Орда зі сходу.
Щоб добити і спалити те, що залишилось,
І нема ким зупинити, Русь не відродилась...

От така то наша доля, знов одні надії,
Відступились старі Боги, а нові чужії.

Ой, дзвенять, дзвенять кайдани

Ой, дзвенять, дзвенять кайдани, тихий стогін лине,
Досі тягнуться страждання Неньки України.
Навіть пташка затихає у зеленім гаї,
Тяжкий дзвін доносить вітер, смуток серце крає,
Обдурили Неньку підлі, тихо волю вкрали,
І тепер її в кайданах рвуть чужі шакали.
Кров героїв витікає зі страшної рани.
Піднімайтесь, козаки, знімайте кайдани.
Бо в кайданах тільки руки, воля в них не скута,
Хай прийде до ворогів їх страшна спокута.

А коли в кайданах розум, то пропаще діло,
Бо немає вже людини, лиш слухняне тіло, 
Та бажання підкорятись в тіла нездоланне,
І полюбить згодом тіло ті свої кайдани,
І хазяїна свого - далекого ката,
Що уміє навіть дітям кайдани кувати.
Беручі слухняне стадо під свою опіку,
Щоб не вийшов вже ніхто до скону, довіку...
Та й навіщо їм та воля? Що з нею робити? 
Бо не можна з неї їсти і не можна пити,
І ніхто не нагодує і не обігріє,
Та й ніхто не допоможе, кинь марні надії..
І коли вмирає розум, ненависть зростає,
Вже до тих, хто ті кайдани скинути бажає.
Дай їм волю - будуть нових хазяїв шукати,
Волю неможливо дати, лиш завоювати.

Ю. Брайтон

Сморід паленої вати

Сморід паленої вати чути на світанку,
Догоряли три буряти у москальськім танку.
Ще димить трава прим'ята, кущі коло річки,
Догоряють на бурятах колорадські стрічки....
І чадить смердюче віхтя - шмата кольорова,
І чорнобильське страхіття - курка двоголова.

А так гарно починалось, всі грошей набрали,
Позалазили на танки, їхали - співали:
"Руській мір" іде, укропам нікуди тікати"
А укропи посміхнулись, навели гармати,
Та вгатили так, що небо ясно запалало.
Тільки їхали - співали, раптом їх не стало....

Ой, заплачуть в "Руськім міре" сироти та вдови,
Що покійник був розумний і такий чудовий.
Він хотів лиш заробити, в укрів постріляти,
Так за що ж його там вбили, фашисти прокляті?
Заробив. І кров за кров, і лихо за лихо,
Краще вже сиділи б вдома й виздихали тихо.
І Сафарі не робили у сусідів поруч,
Думали - вони мисливці, виявилось - здобич...

Ю. Брайтон

Ой, москалю ти москалю

Ой, москалю ти москалю, вата дурнувата.
Хто сказав, що українець не буде стріляти? 
Ти, москаль, мені не брат, тут нема любові,
Твої руки почорніли від моєї крові.

Сам сказав, що ми фашисти, укропи, бандери,
Тож зроби собі на пам'ять зірочку з фанери,
Та й щоб стрічка колорадська там була прибита.
Щоб всі бачили - худоба у ямі зарита.

Ю. Брайтон